Римська держава мала багато своїх земель — т. зв. «суспільної ріллі», яку здобула від завойованих народів. На частині цих земель були осаджені римські колонії — міста і села, мешканці яких творили військові залоги серед підкореного населення. Ця земля ставала власністю поселенців. Але залишилися великі простори, незужитковані колоніями, й ці землі давали в користування різним громадянам за умовленим чиншем в натурі, а саме: десятиною із збіжжя і п'ятою частиною овочів. Хто вживав землі на пасовиська, той платив оплати від худоби. Найбільшу кількість землі забрали багатії, бо вони мали можливість вести у великих розмірах хліборобство і скотарство за допомогою невільників. Дрібні селяни брали також деколи в державу «суспільну ріллю», але втрачали її пізніше, так само, як власний спадок, на користь латифундій нобілів. Ці видержавлені посілості залишалися в руках тих самих державців упродовж довгих років, не раз цілих століть, так що втрачалася пам'ять про те, чи це земля публічна, чи приватна. Державці переставали платити чинші державі й уважали себе правними власниками. На це землеволодіння спиралась вся могутність римського стану нобілів. Але від часу, коли було завважено занепад селян, з'явилися проєкти, шоб ці володіння обмежити. Нібито у 367 до н.е.. було ухвалено т. зв. закон Ліцинія і Секстія, що обмежував володіння публічною землею до 500 югерів. Новіші дослідники вважають, що цей закон був ухвалений пізніше, після війни з Ганнібалом. Іван Крип'якевич, Всесвітня історія — Стародавній світ: Аграрні реформи [Архівовано 12 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
Римська держава мала багато своїх земель — т. зв. «суспільної ріллі», яку здобула від завойованих народів. На частині цих земель були осаджені римські колонії — міста і села, мешканці яких творили військові залоги серед підкореного населення. Ця земля ставала власністю поселенців. Але залишилися великі простори, незужитковані колоніями, й ці землі давали в користування різним громадянам за умовленим чиншем в натурі, а саме: десятиною із збіжжя і п'ятою частиною овочів. Хто вживав землі на пасовиська, той платив оплати від худоби. Найбільшу кількість землі забрали багатії, бо вони мали можливість вести у великих розмірах хліборобство і скотарство за допомогою невільників. Дрібні селяни брали також деколи в державу «суспільну ріллю», але втрачали її пізніше, так само, як власний спадок, на користь латифундій нобілів. Ці видержавлені посілості залишалися в руках тих самих державців упродовж довгих років, не раз цілих століть, так що втрачалася пам'ять про те, чи це земля публічна, чи приватна. Державці переставали платити чинші державі й уважали себе правними власниками. На це землеволодіння спиралась вся могутність римського стану нобілів. Але від часу, коли було завважено занепад селян, з'явилися проєкти, шоб ці володіння обмежити. Нібито у 367 до н.е.. було ухвалено т. зв. закон Ліцинія і Секстія, що обмежував володіння публічною землею до 500 югерів. Новіші дослідники вважають, що цей закон був ухвалений пізніше, після війни з Ганнібалом. Іван Крип'якевич, Всесвітня історія — Стародавній світ: Аграрні реформи [Архівовано 12 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
