Analysis of information sources in references of the Wikipedia article "Час" in Ukrainian language version.
Ньютон не розглядав простір і час як справжні субстанції (такі як тіла й свідомість), але все ж вважав їх реальними сутностями, які мають свій власний спосіб існування, зумовлений існуванням Бога. Перефразовуючи: абсолютний, справжній, математичний час, за своєю власною природою протікає рівномірно, без будь-якого впливу будь-чого зовнішнього і не змінюючись в залежності від того як його вимірюють (наприклад, у годинах, днях, місяцях чи роках).
Протилежну точку зору, яку зазвичай називають платонізмом щодо часу або абсолютизмом щодо часу захищали Платон, Ньютон та інші. Відповідно що цієї точки зору, час схожий на порожній контейнер, в який можна покласти події; але це контейнер, що існує незалежно від того, що в нього покладено, чи не покладено.
Що в поглядах Лейбніца правильно, це анти-метафізична позиція. Простір та час не існують самі по собі, а в певному сенсі як наслідки того, як ми уявляємо речі. Вони ідеані, хоча не в тому сенсі, в якому їх вважав ідеальними Лейбніц (вигадки уяви). Ідеальність простору в його залежності від свідомості: це тільки умова відчуття... Кант зробив висновок, що «абсолютний час не є об'єктом зовнішнього відчуття; це радше фундаментальна концепція, яка передусім робить можливими інші відчуття»... Багато з того, що говорилося про простір, стосується, mutatis mutandis, часу, тож я не повторюватиму аргументи. Наскльки простір - форма зовнішньої інтуїції, настільки час - форма внутрішньої інтуїції... Кант стверджував, що час реальний, що це «реальна форма внутрішньої інтуїції».
Перш за все, на думку Лейбніца ідея про те, що простір чи час можуть бути субстанціями або чимось схожим на субстанції абсурдна (дивіться, наприклад, «Листування з Кларком», Leibniz's Fourth Paper, §8ff). Стисло, порожній простір був би субстанцією без жодних властивостей; він був би субстанцією, яку навіть Бог не міг би змінити чи знищити... Тобто, простір та час є рисами, внутрішньо притаманними повносяжній концепції речей, не зовнішньо... Погляди Лейбніца мають два важливі наслідки. Перше, немає абсолютного розташування ні в просторі, ні в часі; розташування - це завжди ситуація об'єкта чи події відносно інших об'єктів і подій. Друге, простір і час самі по собі не реальні (тобто, не є субстанціями). Простір і час є, радше, ідеальними. Простір і час - це тільки метафізично незаконний спосіб розуміння певних віртуальних співвідношень між субстанціями. Вони - феномени, або, строго, ілюзії (хоча такі ілюзії, що добре обґрунтовані внутрішніми властивостями субстанцій)... Іноді зручно думати про простір і час як про щось, що «є», щось над і за межами сутностей та їхніх взаємних відношень, але цю зручність не слід плутати з реальністю. Простір - не більше, ніж порядок співіснування об'єктів; час - не більше, ніж порядок послідовних подій. Зазвичай це називають релятивною теорією простору й часу.
Час, говорить Кант, також необхідний як форма чи умова нашої інтуїції щодо об'єктів. Ідею часу самого по собі ми не можемо отримати з досвіду, оскільки послідовність чи одночасність об'єктів - явища, що вказують на плин часу - було б неможливо уявити, якби ми не мали здатності уявляти об'єкти в часі... Інший спосіб виразити основну думку в тому, щоб сказати, що той факт, що розум пізнавача робить апріорий внесок, не означає того, що простір та час чи категорії є тільки вигадками уяви. Кант є емпіричним реалістом щодо світу, який даний нам через досвід; ми можемо знати предмети такими, якими вони нам являються. Своїм аргументом, щодо того внеску, який розум привносить у створення природи, він твердо захищає науку й природознавство. Цілком дискурсивно він стверджує, що раціональна істота повинна розуміти фізичний світ як об'єднаний просторово й темпорально.
Протилежну точку зору, яку зазвичай називають платонізмом щодо часу або абсолютизмом щодо часу захищали Платон, Ньютон та інші. Відповідно що цієї точки зору, час схожий на порожній контейнер, в який можна покласти події; але це контейнер, що існує незалежно від того, що в нього покладено, чи не покладено.
Що в поглядах Лейбніца правильно, це анти-метафізична позиція. Простір та час не існують самі по собі, а в певному сенсі як наслідки того, як ми уявляємо речі. Вони ідеані, хоча не в тому сенсі, в якому їх вважав ідеальними Лейбніц (вигадки уяви). Ідеальність простору в його залежності від свідомості: це тільки умова відчуття... Кант зробив висновок, що «абсолютний час не є об'єктом зовнішнього відчуття; це радше фундаментальна концепція, яка передусім робить можливими інші відчуття»... Багато з того, що говорилося про простір, стосується, mutatis mutandis, часу, тож я не повторюватиму аргументи. Наскльки простір - форма зовнішньої інтуїції, настільки час - форма внутрішньої інтуїції... Кант стверджував, що час реальний, що це «реальна форма внутрішньої інтуїції».
Ньютон не розглядав простір і час як справжні субстанції (такі як тіла й свідомість), але все ж вважав їх реальними сутностями, які мають свій власний спосіб існування, зумовлений існуванням Бога. Перефразовуючи: абсолютний, справжній, математичний час, за своєю власною природою протікає рівномірно, без будь-якого впливу будь-чого зовнішнього і не змінюючись в залежності від того як його вимірюють (наприклад, у годинах, днях, місяцях чи роках).
Перш за все, на думку Лейбніца ідея про те, що простір чи час можуть бути субстанціями або чимось схожим на субстанції абсурдна (дивіться, наприклад, «Листування з Кларком», Leibniz's Fourth Paper, §8ff). Стисло, порожній простір був би субстанцією без жодних властивостей; він був би субстанцією, яку навіть Бог не міг би змінити чи знищити... Тобто, простір та час є рисами, внутрішньо притаманними повносяжній концепції речей, не зовнішньо... Погляди Лейбніца мають два важливі наслідки. Перше, немає абсолютного розташування ні в просторі, ні в часі; розташування - це завжди ситуація об'єкта чи події відносно інших об'єктів і подій. Друге, простір і час самі по собі не реальні (тобто, не є субстанціями). Простір і час є, радше, ідеальними. Простір і час - це тільки метафізично незаконний спосіб розуміння певних віртуальних співвідношень між субстанціями. Вони - феномени, або, строго, ілюзії (хоча такі ілюзії, що добре обґрунтовані внутрішніми властивостями субстанцій)... Іноді зручно думати про простір і час як про щось, що «є», щось над і за межами сутностей та їхніх взаємних відношень, але цю зручність не слід плутати з реальністю. Простір - не більше, ніж порядок співіснування об'єктів; час - не більше, ніж порядок послідовних подій. Зазвичай це називають релятивною теорією простору й часу.
Час, говорить Кант, також необхідний як форма чи умова нашої інтуїції щодо об'єктів. Ідею часу самого по собі ми не можемо отримати з досвіду, оскільки послідовність чи одночасність об'єктів - явища, що вказують на плин часу - було б неможливо уявити, якби ми не мали здатності уявляти об'єкти в часі... Інший спосіб виразити основну думку в тому, щоб сказати, що той факт, що розум пізнавача робить апріорий внесок, не означає того, що простір та час чи категорії є тільки вигадками уяви. Кант є емпіричним реалістом щодо світу, який даний нам через досвід; ми можемо знати предмети такими, якими вони нам являються. Своїм аргументом, щодо того внеску, який розум привносить у створення природи, він твердо захищає науку й природознавство. Цілком дискурсивно він стверджує, що раціональна істота повинна розуміти фізичний світ як об'єднаний просторово й темпорально.
